— Знаєш, що це таке? — запитав Полевой.

— Шифр, — невпевнено промовив Мишко і запитливо подивився на Полевого.

— Правильно, — підтвердив Полевой, — шифр. Тільки ключ від цього шифра в піхвах, а піхви в Нікітського. Зрозумів тепер, для чого йому потрібний кортик?

Мишко стверджуюче кивнув головою. Полевой вставив на місце пластинку, закрутив рукоятку і сказав:

— Людину із-за цього кортика вбили, виходить, і таємниця в ньому якась є. Думав я відкрити цю таємницю, та час не той… — він зітхнув. — І тягати його з собою більше не можна. Ніхто своєї долі не знає, тим більше — війна… Так ось, бери… — Він простягнув Мишкові кортик. — Бери, — повторив Полевой. — Повернуся з фронту, займуся цим кортиком, а не повернусь… — Він підвів голову, лукаво підморгнув Мишкові: — Не вернусь — значить, ось пам’ять про мене залишиться.

Мишко взяв кортик.

— Чого ж ти мовчиш? — запитав Полевой. — Може, боїшся?

— Ні, — відповів Мишко, — чого мені боятися?

— Головне, — сказав Полевой, — не ляпай язиком даремно. Особливо, — він подивився на Мишка, — одного чоловіка стережися.

— Нікітського?

— Нікітський на тебе і не подумає. Та й де ти його побачиш! Є ще один чоловік. Не знайшов я його тут. Але він теж ревський. Можливо, який випадок вас і зіткне… так що його і остерігайся.

— Хто ж це?

Полевой знову подивився на Мишка:

— Ось цієї людини стережися і вигляду не подавай. Прізвище його Філін.

— Філін… — задумливо повторив Мишко. — У нас у дворі також Філін живе.

— Як його ім’я, по батькові?

— Не знаю. Я його сина знаю — Борку. Його хлопці «жилою» називають.

Полевой засміявся:

— Жила… А він з Ревська, цей самий Філін?

— Не знаю.

Полевой замислився:

— Ну, та ж Філіних багато. В Ревську їх майже півміста. А цей навряд чи в Москві. Мусить він поглибше заховатися. А все ж стережися. Адже це народ такий: одним махом у могилівську губернію відправлять. Зрозумів?

— Зрозумів, — тихо відповів Мишко.

— Не бійся, Михайле Григоровичу! — Полевой плеснув його по плечу. — Ти вже дорослий, можна сказати. Знявся з якоря. Тільки пам’ятай…

Він встав, і Мишко теж підвівся.

— Тільки пам’ятай, Мишко, — сказав Полевой, — життя, як море. Для себе захочеш жити — будеш як самітній рибак у поганенькому човнику: до мілини тиснутися, на один і той самий берег дивитися та затикати пробоїни рваними штанами. А будеш для народу жити — на великому кораблі попливеш, на широкий простір вийдеш. Ніякі бурі не страшні, весь світ перед тобою! Ти за товаришів, а товариші за тебе. Зрозумів? От і добре! — Він простягнув Мишкові руку, ще раз посміхнувся і пішов по нерівних шпалах, високий, сильний, в накинутій на плечі сірій солдатській шинелі…

Перед відходом поїзда відбувся мітинг. На вокзалі зібралося багато народу. Прийшли мешканці міста і робітники з депо. Дівчата прогулювалися по платформі, лускали насіння і пересміювалися з бійцями.

Мітинг відкрив Полевой. Він стояв на даху штабного вагона, над щитом з емблемою Інтернаціоналу. Полевой сказав, що над Радянською Росією нависла загроза. Буржуазія всього світу ополчилася на молоду Радянську республіку. Але робітничо-селянська влада переможе всіх ворогів, і прапор Свободи підніметься над усім світом. Коли Полевой закінчив говорити, всі кричали «ура».

Потім виступив один боєць. Він сказав, що в армії багато чого не вистачає, але вона, армія, сильна своїм непереможним духом, своєю вірою у справедливу справу, йому також плескали, кричали «ура». І Мишко з Генкою, сидячи на даху штабного вагона, також шалено плескали в долоні і кричали «ура» голосніше за всіх.

Потім ешелон відійшов від станції.

Біля широко відкритих дверей теплушок зібрались червоноармійці. Деякі з них сиділи, звісивши з вагона ноги в стоптаних черевиках і порваних обмотках, інші стояли за ними, і всі вони співали «Інтернаціонал». Звуки його заповнювали станцію, виривалися в широкий степ і неслися по безмежній землі.

Юрба, що стояла на пероні, підхопила гімн. Мишко виводив його своїм дзвінким голосом. Серце його виривалося з піснею, по спині пробігало незрозуміле тремтіння, до горла підкочувався тугий клубок, пісня захлиналася об цей клубок, і в очах появилися недозволені сльози. Поїзд віддалявся і зрештою зник, мелькнувши довгим закругленим хвостом.

Вечір засвітив на небі мерехтливі вогники, юрба розходилася, і перон опустів. Але Мишко не йшов.

Він все дивився вслід зниклому поїзду, туди, де виблискуюча плутанина рейок зливалася в одну вузеньку сталеву смужку, що прорізувала горбастий туманний обрій. І перед його очима стояли ешелон, червоноармійці, Полевой у сірій солдатській шинелі і мускулистий робітник, що розбиває важким молотом ланцюги, які обплутують земну кулю.

ЧАСТИНА ДРУГА

ДВІР НА АРБАТІ

Розділ 15

ЧЕРЕЗ РІК

Шум у коридорі розбудив Мишка. Він розплющив одне око і зразу зажмурив його. Короткий промінь сонця пробрався з-за високих сусідніх будинків і тисячами невгамовних порошинок клубочився між вікном і килимком, що лежав на підлозі. Вишитий на килимку смугастий тигр теж жмурив очі й дрімав, уткнувши голову у витягнуті лапи. Це був дряхлий тигр, потертий і смирний.

Звужуючись, промінь повільно рухався по кімнаті. З килимка він перебрався на край столу, заблищав на нікелі маминого ліжка, освітив швейну машину і раптом зник, як ніби його не було зовсім.

У кімнаті стемніло. Відкрита кватирка, яку колихав прохолодний струмінь повітря, ледь здригалася. Знизу, з Арбату і з двору, чулися застережливі дзвінки трамваїв, гудки автомобілів, веселі дитячі голоси, крики точильників, лахмітників — різноголосі радісні звуки весняної вулиці.

Мишко дрімав. Треба заснути. Не можна ж у перший день канікул вставати в звичайний час. Сьогодні цілий день гуляти. Краса!

У кімнату з утюгом у руках увійшла мама. Вона поклала на стіл. складену вчетверо ковдру, поставила утюг на перевернуту самоварну конфорку. Поряд, на стільці, біліла купа випраної білизни.

— Мишко, вставай, — сказала мама. — Вставай, сину. Мені прасувати треба.

Мишко лежав і не рухався. Чому мама завжди знає, чи спить він, чи ні? Адже ж він лежить з заплющеними очима…

— Вставай, — не прикидайся… — Мама підійшла до ліжка.

Мишко через силу стримував сміх, що його душив. Мама засунула руку під ковдру. Мишко підібгав ноги, але холодна мамина рука вперто переслідувала його п’ятки. Мишко не витримав, розсміявся і скочив з ліжка.

Він швидко одягнувся й пішов умиватися. В сутінках запущеної кухні біліла кахляна підлога, пощерблена від коління дров. На сірих стінах чорніли довгі брудні патьоки — сліди, що лишилися ще з зими, коли лопнула водопровідна труба. Мишко зняв сорочку з рішучим наміром вимитися до пояса. Він давно вирішив: з першого дня канікул розпочати холодні обтирання. Злегка щулячись, він відкрутив кран. Дзвінкий струмінь вдарився об раковину, гострі бризки морозко кольнули Мішкові плечі. Так, холоднувата ще водичка… Звичайно, він твердо вирішив з першого ж дня канікул розпочати холодні обтирання, але… їх же розпустили, на канікули на два тижні раніше. Канікули повинні були розпочатися з першого червня, а зараз тільки п’ятнадцяте травня. Хіба він винен, що школу почали ремонтувати? Вирішено: він буде обтиратися з першого червня. І він знову надів сорочку…

Зачісуючись перед дзеркалом, він почав розглядати своє обличчя. Не хороше у нього підборіддя! Ось якби нижня щелепа видавалася вперед, то він мав би велику силу волі. Це ще в Джека Лондона написано. А йому вкрай необхідно мати сильну волю. Адже факт, що він сьогодні змалодушничав з обтиранням. І так кожного разу. Почав вести щоденник, зошита завів, розмалював його, — а потім кинув — невистачило терпіння. Вирішив робити ранкову гімнастику, навіть гантелі купив, і теж кинув — то в школу треба якнайшвидше, то ще що-небудь, а просто кажучи, ліньки. І взагалі, задумав що-небудь таке і починає відкладати: до понеділка, до першого числа, до нового учбового року… Ні! Це просто слабовілля і безхарактерність. Пора, зрештою, позбавитися цього. Мишко випнув щелепу. Ось таке підборіддя повинно бути в людини з сильною волею. Треба весь час так тримати зуби, і поступово нижня щелепа випнеться вперед.