— Як це не стосується? — захвилювався Мишко. — Я ж за червоних.

— Я не агітую ні за червоних, ні за білих. Але вважаю своїм обов’язком, як родич, застерегти тебе від участі в політиці.

— Виходить, по-вашому, нехай царствують буржуї? — Мишко ліг на спину і натягнув ковдру аж до підборіддя. — Ні! Як хочете, дядьку Семене, а я не погоджуюсь.

— Твоєї згоди, ніхто не питає, — розсердився дядько Семен, — ти слухай, що говорять старші!

— От я й слухаю. Адже ж Полевой старший. Мій батько теж був старший. І Ленін старший. Вони всі проти буржуїв. І я теж проти.

— Ні, з тобою неможливо розмовляти! — сказав дядько Семен і, махнувши рукою, вийшов з кімнати.

Розділ 9

ЛІНКОР «ИМПЕРАТРИЦА МАРИЯ»

У Ревську ставало щораз неспокійніше, і мама поспішала з від’їздом.

Мишко вже вставав, але надвір його не пускали. Дозволяли тільки сидіти біля вікна і дивитися на хлопців, що гралися.

Всі ставилися до нього з повагою. Навіть з Огородньої вулиці прийшов до нього Петько Півень. Він подарував Мишкові. паличку з вирізаними на ній спіралями, ромбами, квадратами і на прощання сказав:

— Ти, будь ласка, Мишко, ходи по нашій вулиці скільки завгодно. Ти не бійся, ми тебе не зачепимо.

А Полевой все не приходив. Як добре було раніше сидіти з ним на ґанку і слухати дивовижні історії про моря, океани, безмежний рухливий світ… Може, йому самому сходити в лікарню? Попросити лікаря, і його пропустять…

Але Мишкові не довелося йти в лікарню: Полевой прийшов сам. Ще здалеку, з вулиці, почувся його веселий голос. Мишкове серце завмерло. Полевой увійшов, одягнений у військову форму і чоботи. Він приніс з собою сонячну свіжість вулиці, аромати голубого літа, лукаву безшабашність бувалого солдата. Він сів на стілець поряд з Мишковим ліжком. Стілець під ним жалібно заскрипів, хитнувся, але встояв на місці.

І вони обидва, Полевой і Мишко, дивилися один на одного і посміхалися.

Потім Полевой хлопнув рукою по ковдрі, весело примружив очі і сказав:

— Здоров, Михайле Григоровичу! Як вони, пироги, хороші?

Мишко тільки щасливо посміхався.

— Скоро встанеш? — спитав Полевой.

— Завтра вже надвір.

— От і добре. — Полевой помовчав, потім розсміявся. — Ловко ти другого збив! Здорово! Молодець! Сильно ти мені допоміг. У боргу я перед тобою. Ось прийду з фронту — буду розраховуватися.

— З фронту? — Мишків голос затремтів. — Дядю Серьожо… тільки ви на мене не сердьтеся… Візьміть мене з собою. Я вас дуже прошу, візьміть, будь ласка.

— Ну що ж, — Полевой насупив брови, ніби обдумуючи Мишкове прохання, — можна… поїдете з моїм ешелоном до Бахмача, а з Бахмача я вас у Москву відправлю. Зрозумів? — Він розсміявся.

— Ну от, до Бахмача! — розчаровано протягнув Мишко. — Тільки дражнитесь.

— Ти не ображайся, — Полевой похлопав по ковдрі, — не ображайся. Навоюєшся ще, встигнеш. Краще скажи, як до тебе потрапив кортик?

Мишко почервонів.

— Не бійся, — засміявся Полевой, — не з’їм я тебе.

— Я випадково його побачив, чесне слово, — ніяково пробурмотів Мишко, — зовсім випадково. Витягнув подивитися, а тут бабуся! Я його заховав у диван, а назад покласти не встиг. Я ж ненавмисне.

— Нікому про кортик не розповідав?

— Нікому, їй-богу!

— Вірю, вірю, — заспокоїв його Полевой.

Мишко посмілішав:

— Дядю Серьожо, скажіть, чому Нікітський шукає цей кортик?

Полевой не відповідав. Він сидить, якось дивно зсутулившись і дивлячись на підлогу. Потім, ніби прокинувшись, глибоко зітхнув і запитав:

— Пригадуєш, я тобі про лінкор «Императрица Мария» розповідав?

— Пригадую.

— Так ось. Нікітський служив там же, на лінкорі, мічманом. Негідник був, звичайно, першої статті, але це справи не стосується. Перед тим, як той вибух мав статися… хвилин так за три, Нікітський застрелив одного офіцера. Я один це бачив. Більше ніхто. Офіцер той щойно приїхав до нас, я й прізвища його не знаю… Я був саме біля його каюти. Чого там був, про це довго розповідати — у мене з Нікітським свої рахунки були. Стою, значить, біля каюти, чую — сперечаються. Нікітський того офіцера Володимиром називає… раптом бац — постріл!.. Я в каюту. Офіцер на підлозі лежить, а Нікітський цей самий кортик з чемодана витягає. Побачив мене — вистрелив… Мимо. Він за кортик. Зчепилися ми. Раптом — трах! — вибух, за ним другий, і пішло… Опам’ятався я на палубі. Кругом дим, гуркіт, все валиться, а в руках тримаю кортик. Піхви, виходить, у Нікітського залишились. І сам він зник.

Полевой помовчав, потім продовжував:

— Провалявся я в госпіталі, а тут революція, громадянська війна. Дивлюсь — об’явився Нікітський ватажком банди. Ну, ось і зустрілись ми. Почув, видно, по Ревську моє прізвище і пронюхав, що це я. І налетів — старі рахунки звести. На такий риск пішов. Видно, кортик йому й зараз для чогось потрібний. Тільки не бачить йому його: що ворогові на користь, те нам на збиток. А закінчиться війна, розберемося, що до чого.

Полевой знову помовчав і задумливо, ніби самому собі, промовив:

— Є чоловік один, тутешній, ревський, у Нікітського денщиком служив. Думав, знайду я його тут… Але ні… зник. — Полевой підвівся. — Заговорився я з тобою! Передай мамі, щоб збиралася. Днів через два виступимо. Ну, прощавай!

Він потримав маленьку Мишкову руку в своїй великій, підморгнув йому і пішов.

Розділ 10

ВІД’ЇЗД

Ешелон уже стояв на станції, і Мишко з Генкою бігали дивитися на нього.

Червоноармійці робили в теплушках нари, у вагонах — стійла для коней, а під єдиним класним вагоном хлопці нагледіли великий залізний ящик.

— Дивись, Генко, як зручно, — говорив Мишко, залізаючи в ящик, — тут і спать можна і що хочеш. Чого ти боїшся? Всього одну ніч тобі в ньому лежати. А там, будь ласка, переходь у вагон, а я поїду в ящику.

— Тобі добре говорити, а як я сестричку залишу? — хникав Генка.

— Подумаєш, сестричку! Їй всього три роки, твоїй сестричці. Вона й не помітить. Зате в Москву потрапиш! — Мишко спокусливо прицмокнув губами. — Я тебе з хлопцями познайомлю. Знаєш які в нас хлопці! Славик на піаніно що хочеш грає, навіть у ноти не дивиться. Шурко Огурєєв — артист, бороду приліпить, його і не впізнаєш. В будинку у нас кіно, арбатський «Арс». Шикарне кіно! Всі картини не менше як в трьох серіях… А не хочеш, залишайся. І цирку не побачиш, і взагалі нічого. Будь ласка, залишайся.

— Гаразд, — зважився Генка, — поїду.

— Оце добре! — зрадів Мишко. — З Бахмача напишеш батькові листа. Так, мовляв, і так. Поїхав у Москву, до тьоті Агріппіни Тихонівни. Прошу не турбуватися. І все гаразд.

Вони пішли вздовж ешелону. На одному вагоні крейдою написано: «Штаб». На стінках вагона прибиті плакати. Мишко почав пояснювати Генці, що на них намальовано.

— Оце цар, — говорив він, — бачиш: корона, мантія і ніс червоний. А цей, у білій сорочці, з нагайкою, — урядник. В окулярах і солом’яному капелюсі — меншовик. А ось ця змія з трьома головами — це Денікін, Колчак і Юденіч.

— А це хто? — Генка ткнув пальцем у плакат.

На ньому був зображений буржуй у чорному циліндрі, з відвислим животом і хижим, крючкуватим носом. Буржуй сидів на мішку з золотом. З його товстих пальців з довгими нігтями стікала кров.

— Це буржуй, — відповів Мишко, — не бачиш, чи що? На грошах сидить. Думає, всіх за гроші можна купити.

— А чого написано «Антанта»?

— Це все одно. Антанта — це союз всіх буржуїв світового капіталу проти радянської влади. Зрозумів?

— Зрозумів, — досить непевно промимрив Генка. — А чого тут «Интернационал» написано? — Він показав на прибитий до вагона фанерний щит.

На щиті була намальована земна куля, обплутана ланцюгами, і мускулистий робітник розбивав ці ланцюги важким молотом,

— Це Інтернаціонал — союз усіх робітників світового пролетаріату, — відповів Мишко. — Робітник, — він показав на малюнок, — це і є Інтернаціонал. А ланцюги — Антанта. І коли ланцюги будуть розбиті, то у всьому світі буде влада робітників і ніяких буржуїв більше не буде.