— Він правий, — сказав Славик, — ми можемо всю справу зіпсувати.

— Досі не псували, — пробурмотів Генка.

— Заважати ми йому, звичайно, не повинні, — сказав Мишко, — але чому нам не дізнатися про Терентьєва? Цим ми нікому не перешкодимо.

Хлопці прийшли в клас малювання, де повинен був відбутися перший урок. Замість парт тут табуретки і мольберти. На стінах висять роботи кращих художників школи — здебільшого ескізи декорацій шкільних постановок. Під картинами, на полицях, — «мертва натура»: статуетки грецьких богів, тварин, фрукти з пап’є-маше. Сьогодні малюють статую «класичного коня».

На уроці малювання весело. Можна сидіти в любій позі, вставати, розмовляти. Викладач малювання Борис Федорович Романенко — хлопці прозивають його «Барфед», — середній на зріст, кремезний, добродушний літній українець з довгими козацькими вусами, походжав між мольбертами і поправляв роботи.

Мишко підсів до Льолі Підволоцької.

— Льолю, — сказав він — у мене до тебе є питання.

— Яке? — спитала Льоля, водячи очима від малюнка до натури.

— Скажи мені, Підволоцький, адмірал, професор Морської академії, — це твій дідусь?

— Так. А що? — Льоля відірвала очі від малюнка і здивовано подивилася на Мишка.

Мишко зам’явся:

— Бачиш, у нього в академії вчився один мій далекий родич, потім він пропав безвісти. Так от, чи не знає твій дідусь про його долю?

— Але ж дідусь давним-давно помер, — відповіла Льоля.

— Ах так, — спохватився Мишко, — я й забув зовсім. А хто живий з його сім’ї?

— Бабуся і тьотя Соня.

— А як ти думаєш, вони не знали дідусевих учнів?

— Не думаю. Він, мабуть, сам читав лекції, без бабусиної допомоги.

— Це я сам розумію, — з досадою відповів Мишко. — Можливо, що деяких учнів вони все-таки знали.

— Не думаю…

— Секретничаєте? — почувся за ними глузливий голос Юрка Стоцького.

Льоля почервоніла і розгублено пробурмотіла:

— Розумієш, Юрко, Мишко цікавиться моїм дідусем.

— Он як! — Юра посміхнувся і, круто повернувшись, одійшов від них.

Мишко пересів до Славика і сказав:

— Після цього дідуся залишилися бабуся і тьотя Соня. Що як вони знали Терентьєва?

— Попроси Льолю — вона тебе познайомить із бабусею.

Мишко махнув рукою:

— Я вже говорив. Та зв’яжися з дівчиськом! Юрко Стоцький підійшов, так вона йому все роздзвонила…

Мишко хотів повідомити про це Генку, але побачив, що Генка зайнятий важливою справою: він дражнив Кита.

— Кит, а Кит!

— Чого?

— Ти з якого океану?

Кит звик до цього жарту і мовчав. Тоді Генка почав його обстрілювати з скляної трубочки жованими папірцями. Він попадав йому в потилицю, і Кит, не розуміючи в чому справа, проводив по шиї долонею, ніби змахуючи муху, чим дуже смішив Зіну Круглову. Мишкові як старості слід було, звичайно, зупинити Генку, але Кит так смішно проганяв неіснуючу муху, що Мишко сам давився від сміху.

Між тим Кит, однією рукою проводячи по потилиці, другою марно намагався намалювати коня. Нічого в нього не виходило.

Борис Федорович постояв біля нього, докірливо похитав головою, потім підійшов до дошки і почав показувати, що таке пропорції.

— Вам, Китов, — говорив Борис Федорович, малюючи крейдою коня, — треба більше цікавитися живописом, розвивати художній смак. А ви нічим не цікавитесь. Ану, назвіть мені великих художників, яких ви знаєте.

Кит не знав ніяких художників і тільки сопів, витріщивши очі на Бориса Федоровича.

— Чого ви мовчите? — спитав Борис Федорович. — Адже ви були з нами в Третьяковській галерії. Пригадайте, картини яких художників ви там бачили. Пригадайте, пригадайте…

— Рєпін, — тихенько прошепотів Генка позаду Китова.

— Рєпін, — голосно повторив Кит.

— Правильно, — сказав Борис Федорович, заштриховуючи гриву коня на своєму малюнку. — Які картини Рєпіна ви пам’ятаєте?

— «Іван Грозний вбиває свого сина», — підказав Генка.

— «Іван Грозний вбиває свого сина», — сумно повторив Кит.

— Добре, — сказав Борис Федорович, ділячи коня на квадрати. — Пригадуйте, пригадуйте.

— Романенко намалював коня, — давлячись від сміху, прошепотів Генка,

— Романенко намалював коня, — проголосив Кит, і весь клас вибухнув реготом.

— Що? Що ви сказали? — рука Бориса Федоровича повисла в повітрі.

— Він намалював коня, — повторив нещасний Кит.

— Хто він?

І всі знову зареготали.

— Ну… цей… як його… Романенко, — сказав Кит.

Цього разу ніхто не розсміявся. Обличчя Бориса Федоровича почервоніло, вуса якось дивно відстовбурчилися. Потім він кинув крейду на стіл і вийшов з класу…

Розділ 61

БОРИС ФЕДОРОВИЧ

— Я не знав, що він Романенко, — пробурмотів Кит, — я думав Барфед, ну і Барфед.

— Ти думав! — перекривив його Генка. — Я про себе сказав, а ти повторюєш, як папуга! Звик на підказках виїжджати. Тепер не видавай. Попався, то і викручуйся.

— Знаєш, Генко, — голосно, на весь клас сказав Мишко, — це просто підлість.

— Що ти, Мишко? — Генка почервонів. — При чому тут я?

Мишко не встиг йому відповісти. Двері відчинилися, всі кинулися на свої місця. В клас увійшов Олексій Іванович.

Високий, худий, гладко вибритий, він став біля. учительського столика і окинув принишклий клас відчуженим, неприязним поглядом.

— Я не маю наміру обговорювати тут ваш обурливий вчинок, — повільно, карбуючи кожне слово, почав Олексій Іванович. — Не маю наміру. Як і не збираюся говорити про ваше ставлення до Бориса Федоровича, який віддав стільки років свого життя вам, дітям.

Олексій Іванович зробив паузу. Всі сиділи, затамувавши подих.

— Я хочу поговорити з вами про інше, — значуще про мовив Олексій Іванович. — Зовсім про інше, — повторив він і оглянув клас. — Повинен признатися, — він звів брови, — я не помічав у Китова нахилу до жартів. Мені здавалося, що його інтереси і здібності спрямовані дещо в інший бік…

В класі відчувся легкий рух. Всі добре зрозуміли, про які здібності говорить Олексій Іванович, і насмішкувато подивилися на Кита.

— Очевидно, — продовжував Олексій Іванович, — сидіння по два роки в кожному класі розвиває в Китова дотепність, але повинен сказати, що ця дотепність дуже низької якості. Китову, бачите, здається дуже смішним порівняння великого художника з скромним учителем малювання, а от я нічого смішного в цьому не бачу. І ось чому не бачу.

Олексій Іванович помовчав, подивився у вікно і продовжував:

— Очевидно, Китов вважає, що Борис Федорович. не став великим художником через своє безталання. Можу запевнити його, що це не так. Борис Федорович — людина дуже талановита; закінчив у свій час художню Академію, і перед ним була відкрита широка дорога до слави, до популярності, до того, що, на думку Китова, тільки й заслуговує на повагу. А Борис Федорович пішов іншим шляхом. Він став скромним учителем малювання, тобто тим, що, на думку Китова, неварте поваги і може бути тільки об’єктом його нерозумних жартів.

Китов сидів, не відриваючи очей від парти.

— Після закінчення академії, — продовжував Олексій Іванович, — Борис Федорович разом з деякими іншими товаришами, такими ж вихідцями з народу, як і він сам, створив безплатну художню школу для дітей робітників. Навіть не одну, а кілька таких шкіл. Вони шукали здібних дітей, брали їх до школи, прилучали до великого мистецтва. Що примусило його піти по цьому шляху? Його примусив це зробити приклад власного життя, життя людини з народу, яка зазнала багато страждань, щоб добитися права займатися мистецтвом. Тому що мистецтво тоді належало тільки багатим і забезпеченим людям. Це було благородне рішення. Все життя домагатися однієї мети, подолати тисячі перешкод, голодувати, терпіти від холоду, відмовляти собі у всьому і, коли мета досягнута, відмовитися від усіх благ, які могло принести досягнення цієї мети, в ім’я іншого, важкого, але благородного завдання!.. Борис Федорович вирішив стати учителем. Він вирішив присвятити своє життя тим маленьким народним талантам, багато тисяч яких гинуть, задавлені всією мерзенною системою капіталістичного суспільства. Ось на що пішло життя Бориса Федоровича! Ми з вами, звичайно, розуміємо, що він багато в чому помилявся. Потрібно було змінити весь лад, створити суспільство, яке б забезпечувало кожній людині розвиток її здібностей. Це й зробила Жовтнева революція. Все ж, оцінюючи його життя, ми кажемо, що таким життям можна пишатися. Ним можна пишатися тому, що цим життям керувала чиста і благородна мета…