На столі парувала картопля. Поряд на тарільці лежали два шматочки чорного хліба — сьогоднішній денний пайок. Мишко розділив свого порцію на три частини — сніданок, обід, вечеря — і взяв один шматочок. Він був такий маленький, що Мишко й не помітив, як з’їв його. А чи не взяти другий? Повечерять можна й без хліба… Ні! Не можна! Якщо він з’їсть хліб зараз, то ввечері мама обов’язково віддасть йому свою порцію і сама залишиться без хліба… Мишко поклав хліб знов і рішуче випнув далеко вперед свою нижню щелепу. Але в цей час продовжував жувати гарячу картоплю і, випнувши щелепу, боляче прикусив собі язика.

Розділ 16

КНИЖКОВА ШАФА

Після сніданку Мошко зібрався йти, але мама зупинила його:

— Ти куди?

— Піду пройдуся.

— У двір?

— Та… й у двір зайду.

— А книги? — Вона послинила палець і торкнула ним утюг. — А хто книги прибере?

— Але я, мамо, зараз зовсім не маю часу.

— Виходить, я повинна за тобою прибирати? — Мама поставила утюг на конфорку і запитливо подивилася на Мишка.

— Гаразд, приберу, — пробурмотів Мишко. — Ти завжди так: пристанеш, коли в мене кожна хвилина розрахована!

У шафі Мишкова полиця друга знизу. Взагалі шафа книжкова, але вона використовується і для білизни, і для посуду. Іншої шафи в них немає.

Мишко виклав книги, щіткою для взуття підмів поличку, застелив її газетою «Экономическая жизнь». Потім умостився на підлозі і, розбираючи книги, почав їх в порядку складати.

Першими він поставив два томи енциклопедії «Брокгауз і Ефрон». Це найцінніші книги. Якщо мати всі вісімдесят два томи, то і в школу ходити не треба: виучив весь словник, от і одержав вищу освіту.

За Брокгаузом ідуть: «Мир приключений» у двох томах, зібрання творів М. В. Гоголя в одному томі, «Дитинство, Отроцтво і Юність» Толстого, «Обломов» Гончарова, «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена.

А це що? Гм! Чарська… «Княжна Джаваха»… Мишко нерішуче потримав її в руці. Казна-що! Слізлива дівчача книжка. Тільки палітурка гарна. Треба проміняти її Славикові на іншу. Славик любить книги в красивих палітурках.

З книгою в руці Мишко виліз на підвіконня і відчинив вікно. Гамір і гуркіт з вулиці ввірвалися в кімнату. У всі боки розповзалася громада різноповерхових будинків. Ґратчасті залізні балкони здавалися приліпленими до них, як і тоненькі пожежні драбини. Москва-ріка текла звивистою голубою стрічкою, перетятою чорними кільцями мостів. Золотий купол храму спасителя сяяв тисячами сонць, і за ним Кремль здіймав до неба гострі верхів’я своїх башт.

Мишко висунувся з вікна, повернув голову до другого корпусу й крикнув:

— Славко-о-о!..

У вікні третього поверху з’явився Славик, хворобливий хлопчик з блідим обличчям і тонкими, довгими пальцями, його дражнили «буржуєм». Дражнили за те, що він носив бант, грав на роялі і ніколи не бився, його мати була відомою співачкою, а батько — головним інженером фабрики імені Свердлова, тієї самої фабрики, де працювали Мишкова мама, Генчина тітка й багато інших мешканців цього будинку. Фабрика довго не працювала, а тепер готується до пуску.

— Славко, — гукнув Мишко, — давай мінятися! — Він потряс книжкою. — Шикарна річ! «Княжна Джаваха». Зачитаєшся!

— Ні! — крикнув Славик. — У мене є ця книга.

— Не має значення, дивись, яка обкладинка! Га? Ти мені дай «Овода».

— Ні!

— Ну і не треба! Потім сам попросиш, але вже не получиш…

— Ти коли в двір вийдеш? — запитав Славик.

— Скоро.

— Приходь до Генки, я в нього буду.

— Добре.

Мишко зліз з вікна, поставив книгу на поличку. Нехай постоїть. Восени в школі він її обміняє.

Оце книжечки! «Шкіряний чулок», «Вершник без голови», «Вісімдесят тисяч верст під водою», «В нетрях Африки»… Ковбої, прерії, індійці, скальпи, мустанги…

Так. Тепер підручники: Кисельов, Рибкін, Краєвич, Шапошников і Вальцев, Глезер і Пецольд… У минулому році їх рідко доводилося відкривати. В школі не було дров, у закляклих пальцях не трималася крейда. Діти ходили туди заради пустих, але гарячих дарових щів. Це була сувора і голодна зима тисяча дев’ятсот двадцять першого року.

Мишко склав зошити, альбом з марками, циркуль із зігнутою головкою, трикутник із стертими діленнями, транспортир. Потім, поглянувши скоса на матір, помацав свій таємний згорток, схований за в’язкою старих додатків до журналу «Нива».

Кортик на місці. Мишко відчував крізь ганчірку тверду сталь його клинка. Де тепер Полевой? Він прислав одного листа, і більш нічого від нього не було. Але він приїде, обов’язково приїде. Війна, щоправда, закінчилася, але не зовсім. Тільки весною вигнали білофінів з Карелії. На Далекому Сході наші б’ються з японцями. І взагалі Антанта готує нову війну. По всьому видно.

Ось Нікітський, мабуть, убитий. Або втік за кордон, як і інші білі офіцери. Піхви залишилися в нього, і таємниця кортика ніколи не буде відкритою.

Мишко замислився. Хто все-таки цей Філін, завскладом, Борчин батько? Чи не той Філін, про якого розповідав йому Полевой? Він, здається, з Ревська… здається… Мишко кілька разів питав про це маму, але вона точно не знає, а ось Агріппіна Тихонівна, Генчина тітка, нібито знає. Коли Мишко мов ненароком запитав у неї про Філіна, вона плюнула і сердито загула: «Не знаю і знати не хочу… Паскудна людина… Вся їхня порода така…» Більше нічого Агріппіна Тихонівна не сказала, проте раз вона згадала про «породу» — виходить, вона щось знає… Але хіба в неї щось доб’єшся! Вона найсуворіша жінка в будинку. Така висока, повна. Її всі бояться, навіть кербуд. Він улесливо називає її «наша обширніша Агріппіна Тихонівна». До того ж «делегатка» — найголовніша жінка на фабриці. Один лише Генка не боїться її: тільки що, він починає збиратися до Ревська. Ну, Агріппіна Тихонівна, звичайно, відступається.

… Так, але як дізнатися про Філіна? І як це він тоді не догадався запитати в Полевого його ім’я, по батькові!..

Мишко зітхнув, старанно заховав кортик за журнали, закрив шафу і пішов до Генки.

Розділ 17

ГЕНКА

Генка і Славик грали в шахи. Дошка з фігурами лежала на стільці. Славик стояв. Генка сидів на краю широкого ліжка, покритого стьобаною ковдрою, з високою пірамідою подушок, яка своєю верхівкою доходила до маленької іконки, що висіла під самою стелею.

Агріппіна Тихонівна, Генчина тітка, розкачувала на столі тісто. Вона, мабуть, була чимсь незадоволена і суворо поглядала на Мишка, який ввійшов у кімнату.

— Де це ти пропадав? — крикнув Генка. — Дивись, я зараз дам Славкові мат за три ходи… Зараз його: айн, цвай, драй…

— «Цвай, драй»! — загула раптом Агріппіна Тихонівна. — Злазь з ліжка! Найшов місце!

Генка зробив легкий рух, який показував, що він злазить з ліжка.

— Не совайся, а злазь! Я кому говорю?

Агріппіна Тихонівна почала завзято розкачувати тісто, потім знову загула:

— Стид і сором! Дорослий хлопець, а туди ж — капусту порізав, геть усе листя зіпсував! Відповідай: для чого порізав?

— Відповідаю: качан доставав. Він вам однаково ні до чого.

— То не міг ти, дурна твоя голова, обережно різати? Капусту ж то я на голубці приготувала, а ти всі листи попсував.

— Голубці, тьотю, — ліниво відповів Генка, обдумуючи хід, — голубці, тьотю, це міщанський забобон. Ми не якісь там непмани, щоб голубці їсти. До того ж, що це за голубці з пшоняною кашею? Були б хоча з м’ясом.

— Ти мене ще вчити будеш!

— Чесне слово, тьотю, ви мене дивуєте, — продовжував розглагольствувать Генка, не одриваючи очей від шахів. — Ви, можна сказати, така видна людина — і якимись голубцями захоплюєтесь… Хвилюєтеся із-за якогось там качана, здоров’я своє псуєте.

— Не тобі про моє здоров’я турбуватися, — пробурмотіла Агріппіна Тихонівна, ріжучи тісто на лапшу. — Годі. Мовчи, бо ось цієї качалки покуштуєш.